Не треба кричати "фсьо пропало": як живе окупований Херсон зараз.
Публікуємо пост херсонки, ім'я якої з міркувань безпеки не розголошуємо.
 
"28.07.2022. Багато хто в мене зараз запитує, як обстановка в Херсоні, що відбувається. Чи почали ми вже їсти горобців через те, що дорожнє полотно Антонівського моста стало непридатним для пересування, чи варимо картопляні шкаралупи, чи виносять пачками мертвих людей і складають на узбіччі, бо не знайшлося корвалолу, чи поринуло місто у хаос блокади і т.п. Друзі, відповідаю усім: ні. Наразі нічого такого немає. На ринку ще є овочі, в ларьках ще є крупи, хліб зранку привезли як завжди. Ліки з багажників продаються і далі, цигарки, пиво і водка все ще є бутлями. Ми не в тотальній блокаді, як бачиться зі сторони. Є волонтери, що продовжують передавати допомогу нужденним з підконтрольних територій і роздавати, є дорога через Нову Каховку ( так, це додаткові км шляху), але способи постачання міста існують, є "обналічка" грошей з карток, працюють поки магазини і ринки. Головне, щоб ці шляхи нам не відрізали самі окупанти! Для того, щоб у черговий раз розігнати прецеденти зради, жорстокості ЗСУ та теми "вас кінулі і прєдалі". Населення неодноразово попереджали про те, що така ситуація можлива, і даний розвиток подій передбачався. Просили запастися продуктами, водою, сухпайками, ліками, гігієною, тощо. Хто може, щоб виїжджали. 
 
 
Особисто моя думка така: наразі можна прожити без ковбаси та кави, без педикюру та нової сукні, без відпочинку та обіду в кафе. Так, є такі, хто звик до цього, і через ці приземлені бажання підіймає кіпіш, "как нам тут стала плоха і что жи єта тварітца". Тобто, тема "аби була їжа" і "ліш би не бамбілі" затьмарює розуміння усієї ситуації в цілому не тільки на Херсонщині, а й в Україні. Ну немає наразі ніякого іншого способу почати викурювати цих тарганів з нашої землі. Так, це буде неймовірно важко, і страшно, і можливо криваво. Та це ніщо в порівнянні з тим геноцидом, різнею та злочинами, що вони творять тут у нас. Тож прошу всіх не нервувати, не нагнітати, а почати мислити трохи ширше, в масштабах життя всієї України, а не тільки своїх потреб. Я сама мама важкохворої нетранспортабельної дитини, і моя родина через це змушена була залишитися у Херсоні. Ми не змогли евакуюватися ніяк. Я проходжу дещо важчим шляхом, бо потреби моєї родини дуже специфічні. І думки різні, і настрої бувають різні, але ніхто не чув від мене жодного скиглення чи стонів. Ні, ми тримаємо стрій, намагаємося вижити і протриматися цей період стійко, так, щоб потім не соромно було дивитися в очі онукам за свої вчинки.Так, мені теж буває страшно, нестерпно, здається  що  більше не можу, не витримаю. Та я згадую наших бійців, наших братів та чоловіків, синів і батьків, сестер і доньок, які щохвилини кладуть свої життя в вогонь війни задля нашої перемоги, і розумію що не маю права жалітися. Так максимум дати слабину у вузькому колі, виплеснути емоції і знову чинити супротив, боротися і вірити.
 
Можливо, не всі поділяють мою думку  і може вилізти багато "але". В кожного своє, та це не означає, що треба впадати в глибоку депресію, кричати що "всьо прапало" і ускладнювати і без того непросте життя. 
Всім бажаю витримки, сили, внутрішньої рівноваги та віри! Залишилося ще трошки!".
.