"Доброе утро, долбоящеры, добро пожаловать в Российскую империю". Херсонський партизан про 75 днів у російській катівні

24 лютого квартира Андрія (ім’я змінене з міркувань безпеки, — ред.) стала пунктом збору українських партизанів у Херсоні. Тут досі лежить мішок з армованими гвіздками, які планувалося розсипати на дорогах, аби перешкоджати пересуванню російської техніки. Стоять пляшки для коктейлів Молотова і пахне бензином. На стіні висить паперова мапа, на якій у перші місяці вторгнення Андрій з друзями відмічав зміни на лінії фронту. Тут же в кутку лежить пакет з одягом, у якому Андрій прожив 75 днів полону.

 

"Ми думали в Херсоні буде Грозний, ми закидатимемо російську бронетехніку бензином і обстрілюватимемо їх з дахів з РПГ. Виявилося все не так, як очікували", — говорить хлопець.

Після окупації Херсона, Андрій з друзями організували підпільну мережу інформаторів, коригувальників та виконавців диверсій. Спершу Андрій мав збирати координати пересування російської техніки та передавати їх українським військовим. Пізніше став збирати інформацію, на основі якої інші закладали вибухівку і підривали колаборантів.

 

 

Так тривало до 29 липня. Того дня Андрія викрали з конспіративної квартири і відвезли до Головного управління поліції в Херсонській області, де у підвалі росіяни тримали херсонців. Андрія допитували, катували струмом і водою, били палицями, аби він здав інших членів підпілля. Але він зумів вижити, вийти на волю і дочекатися звільнення рідного Херсона. Суспільне записало його історію.

 

За кілька днів до вторгнення я не особливо читав новини, тому не думав ані про спротив, ані про партизанщину. Наш рух розпочався 24 лютого, коли мені подзвонили друзі і сказали, що ось, уже почалося. Тоді ж я почув вибухи за містом. Ми обдзвонили своїх і повідомили, що збираємося у мене вдома.

 

Ми хотіли двіжувати. Вірили, що росіяни будуть пробувати заходити в місто, а ми будуватимемо барикади, виманюватимемо їх на вузькі вулички і робитимемо їм вогневі мішки. Словом, у нас були певні фантазії, але нічого з цього не відбулося.

 

 

У перші дні ми вирішили допомагати і військовим, і цивільним. Стали стягувати бензин, гвіздки, скляні пляшки, масло, пінопласт. Якісь жінки приносили їжу, у мене на квартирі досі стоять банки з закрутками. У когось на ринку була точка з одягом і нам принесли теплі куртки. Це все поступово розходилося. Спершу друзі розвозили волонтерку, продпакети для бабусь. А потім в місті стало забагато росіян і це стало неактуальним. Ми перейшли у підпілля.

 

Ми скидали координати переміщення російської техніки, слідкували за місцевими колаборантами і шукали можливості щось із ними зробити. Я збирав інформацію, структурував її й надсилав іншим. У мене, наприклад, були координати про 50 танків у корівнику в селі. Просто місцевий скинув інфу. Потім в іншому селі знайома дівчина йшла з тренування і злила координати колон бронетехніки. Прильот — десятки одиниць згорілої техніки. Будинки, позиції, всякі будівлі, які займали росіяни. Я щодня слав координати пакетами.

 

Я вважав себе доволі відомим в місті, тому боявся, аби мене не спалили. Було кілька чатів, звідки до мене зливалася інформація. Я вибирав адекватну і передавав далі.

Жінки та підлітки переважно могли пересуватися містом майже безперешкодно і тому найбільше користі у отриманні даних було саме від них.

 

 

Були більш підготовані хлопці — виконавці. Колаборантів ми знали в обличчя, бо їх показували по телевізору. Ми просто спостерігали за ними, розуміли, в кого немає охорони, хто на ніч повертається додому, хто паркує машину не у дворі. Я переживав, щоб ми не чіпали військових, тому що тоді всіх почали б шманати. Тому ми зайнялися колаборантами, адже, по-перше, їх менше охороняли. А по-друге, це зрадники, їх треба було принципово покарати.

 

У нас не було жодного матеріального ресурсу, щоб працювати. Вибухівку, пістолети, автомати, обрізи ми скуповували в місцевих "кулібіних". Закладки в місті були, але ми про них не знали. Або вони були закопані в таких місцях, куди неможливо було дістатися, а якщо і можна, то як ти вивезеш вибухівку через російські блокпости? Так, знаходилися люди, яким це вдавалося, але процес складно рухався. Під кінець у нас був тільки один автомат на всіх, пару обрізів, пару гранат в закладці і все.

 

Я майже не виходив з квартири і участі в закладках не брав. Пару раз тільки забирав посилки на районі. Раніше думав, що це класно — сидіти і задротити за комп?ютером. Але насправді це такий психологічний тиск — шарахаєшся від людей під вікнами. Якось ми були на квартирі, а там дверцята зі склом і шторкою. Росіяни постійно ходили повз неї, бо вони поряд жили, але думали, що приміщення не житлове і ніби його не помічали. І от одного разу я відкриваю шторку, а там стоять військові і переговорюються: "Тут точно  мають бути десь партизани, такий сховок хороший". А інший йому відповідає: "Пішли перевіримо горища". Усі, хто тоді були в квартирі, сильно пропітніли. Ми вирішили звідти знятися. Так я переїхав на іншу квартиру.

 

 

Може здатися, що все було складно, але насправді, якщо ти таким уже займався, то ні. Треба бути педантичним в деталях, а я не був до кінця педантичним. Тому і попався.

 

По-перше, ховатися на квартирі було тупістю — з неї не було виходу. Якщо живеш на конспіративній квартирі, треба хоча б на першому поверсі. А найкраще у приватному секторі — можна вилізти у вікно і тікати дахами. А квартира, особливо на високому поверсі — це гайки.

По-друге, у нас було завелике коло спілкування. Людей забирали і відпускали протягом усього часу. Тому могло бути забагато витоків інформації. От він і стався — спіймали одного, почали допитувати, мучати, ламати. Я знаю, хто мене здав. Коли його взяли, він довго морозився, але потім його квартиру обшукали, знайшли другий телефон, бо у нас у всіх було по два — один для роботи, інший чистий, щоб дзвонити мамі, дівчині, друзям. Під тортурами дізналися пін-код, а там купа пальонки. Почали ставити запитання: "Хто це? А це?" Коли крізь тебе пропускають струм, а потім пластиковими трубами б?ють по гематомах, скажеш усе. Я на нього зла не тримаю, я чудово знаю, як вони це роблять.

 

До мене прийшли 29 липня. Зі мною був товариш. Я йому казав не відкривати, але, може він був у стресі, тому відкрив. Я намагався одразу ж позбутися телефона, видалити чати, але не вийшло. Вони забігли всередину. Люди в цивільному і балаклавах без розпізнавальних знаків. Почали кричати: "Лежати!" Я ліг. Вони стягнули мені руки стяжками, накинули на голову футболку. Протопталися по мені. Потім взяли подовжувач, зробили петлю з дроту, накинули мені на шию і піднімали за неї вгору. Далі били. Запитували, де інші. А я справді не знав, тому що вони не повідомляли про своє місце перебування.

 

Мене закинули в мікроавтобус. Зверху мені на плечі сів один з їхніх і ще пару разів вдарив по голові. Куди мене везуть, я не знав.

Далі все було, як в кіно. Мене повели в кімнату для тортур. Скотчем прив?язали до металевого стільця з бильцями, підключили електроди і давай крутити тапік (польовий військовий телефон, який використовують для катування струмом, — авт.). Крім цього, кидали ганчірку на обличчя і лили воду, аж поки я не почав задихатися. Але це їм не дуже сподобалося, тому вони повернулися до катування струмом.

 

Того дня довкола мене зібралося людей вісім. Вони з усіх сторін кричали. Били в діафрагму — я задихався, вони ставили запитання, не давали відповісти, знову били. Потім вдаряли струмом, мене судомило, вдихнути неможливо. Запитували все підряд — від того, чому ми називаємо їх ватниками, до конкретних запитань: де інші члени групи, хто є хто.

 

Я на той момент знав, що затримали тільки мене і мого товариша, з яким був на квартирі. Але коли вони зі мною спілкувалися, проскакувало, що затримали ще кількох. Сказали, що убили товариша, якого взяли разом зі мною. Це була неправда.

Вони знали про якусь частину нашої діяльності, знали, що ми обговорювали координати. Це все вони знайшли у мене в телефоні. Я казав, що ми просто розводили людей на гроші і насправді ніякі дані нікому не передавали, що ми любимо Росію, що я готовий співпрацювати.

Словом, казав усе, що завгодно, аби звідти втекти. Були такі, що говорили: може, правда задіяти якось мене, але інші не велися.

 

Після мене відвели в камеру. Сказали рахувати до ста і тоді можна зняти з очей шапку. Я так зробив, зняв шапку і опинився у вогкій бетонній коробці.

 

У перші дні було стрьомно. Вони розповідають, що тобі світить 15 років в?язниці. Стріляють над вухом, погрожують, що наступний постріл буде бойовим. Ти постійно слухаєш крики інших в?язнів: "Будь ласка, не треба, мамочка, не треба". Я бачив, як після катувань людину занесли в камеру, а потім з тієї камери почали кричати, що людина не дихає. Крізь дірочки від болтів у дверях я побачив, що вони винесли тіло. На моїй пам?яті це був лише один випадок, коли вони замучили когось до смерті.

 

Побуту в камері особливого не було. Дві баклажки — одна для води, інша для сечі, дві куртки, якими ти укриваєшся. Прокидаєшся або від того, що до тебе заводять нового сусіда, або близько восьмої-дев?ятої ранку у підвал заходять конвоїри і кажуть: "Доброе утро, долбоящеры, добро пожаловать в Российскую империю, подъем, уроды". Тоді вони починають виводити кожного по черзі в туалет і ти можеш вилити сечу з баклажки, а в іншу баклажку набрати воду з краника.

 

Коли в дверях відчиняється кватирка, треба встати до стіни, опустити голову, розставити ноги на ширині плечей, руки на стіну і так стояти розмовляти з ними. Випустили в туалет, принесли окріп, їжу. Їжа — це консерви, перловка, макарони. Її дуже мало. Одного разу я попросив подвійну порцію і вони принесли макарони без м?яса — просто склеєний корж вареного тіста, який прийняв форму каструлі.

 

Інколи вони говорили, що в мене сьогодні "лікувальне голодування". Ти сидиш в камері і чуєш, як в?язні шкрябають ложками по каструлі, як комусь накладають їжу. П?єш водичку. Це було для мене найбільш жорстко. Я схуд на 18 кілограмів.

 

У перші дні у мене почали хитатися зуби. Я сказав конвоїрам. Один дістав плоскогубці й каже, що зараз покличе товариша і вони дістануть. Кажу: "Ні-ні, не треба, я сам". Зрештою, один зуб відколовся, а другий хилитався і потім я його просто дістав.

 

Годинника не було. У камері постійно горить лампочка. День чи ніч, ти не знаєш. Котра година, я приблизно розумів, тільки коли вони відкривали двері в підвал: є світло — значить, день. Якщо допитів немає, просто сидиш. Якщо є і під час них тебе б?ють струмом, повертаєшся в камеру і одразу вирубаєшся.

 

Половину терміну я сидів сам, потім до мене почали підкидувати інших. Спершу ти не розумієш, кого саме до тебе підсадили, може, когось завербованого. Потім ми розговорювалися. Декого після звільнення вивезли в Крим. Дехто лишився в місті і ми потім бачилися. Через одного чоловіка, якого випустили раніше, я передав рідним, що живий.

 

Багато людей сиділи просто з дурості. Наприклад, один чувак по телефону комусь розповідав, що він навів прильот по російських позиціях. Він жартував, але через три місяці до нього приїхали і запитали, кому він того дня дзвонив. Не пам?ятаєш? Ну сиди, згадуй. Цього чоловіка потім випустили і він зміг виїхати за кордон.

Завербованих не підсажували. Був один чоловік, який хотів здати схрон сусіда, бо росіяни оголосили — здасте, дамо гроші. А взяли його і він зі мною сидів на ямі п?ять днів, а сусід поїхав і схрон лишився закопаним.

 

Був дід, у якого хотіли віджати машину. Його не били. Він послухав крики в камерах, злякався і віддав авто. Були люди, які просто торгували самогоном. Жінки були, діти. 14-річний хлопчик попався з дядьком (ймовірно, йдеться про Віталія та Олексія Мухарських з села Киселівка, — авт.). Дядя фотографував російську військову техніку. Пам'ятаю, хлопчику носили цукерки. Але росіяни так завжди поводилися. Спершу тортури, а потім дають печивко.

 

Мені давали читати книжки. Симонов, Шолохов, Пікуль. Або ще гірше — Максим Горький. Там не про Радянський Союз, але там просто у всіх все погано і ніколи нічого не буває добре. Вони казали, що є ще Достоєвський, але я відмовлявся. Потім я перекидувався з ними парою фраз про ці книжки, хвалив, які мені сподобалися. Була цікава книга — "На берегах Южного Буга" про вінницьке підпілля 1942 року. За винятком того, що тоді в німців не було тапіків, ця книга просто про наше підпілля. Тільки тепер росіяни в ролі фашистів.

 

По книжках я зрозумів, де мене тримають. Вони були з тюремної бібліотеки — на кожній сторінці стояла печатка обласного управління внутрішніх справ Херсонської області, тобто ГУНП. Там є старий слідчий ізолятор. Плюс вранці дзвонила ратуша. А потім на 60 день до мене підсадили чоловіка, який в молодості в цьому СІЗО сидів за хуліганку. Він підтвердив, що це було ГУНП.

 

Лакований радянський стіл, позаду — прапор РФ. На стільці перед тобою — людина в балаклаві. Позаду ще стільці, на одному сидить тип з тапіком і тип, який веде допит. Ще кілька людей може сидіти перед тобою, але зазвичай присутні двоє "слідчих".

Коли тебе ведуть на допит, вдягають на очі шапку так, щоб ти бачив тільки східці і не перечіплявся. У кімнаті прив'язують до стільця, закатують тобі рукава, підключають електроди і починають запитувати. Інколи ще можуть пару разів вдарити, аби ти роздуплився. Дуже боляче, коли тебе б'ють просто долонею по потилиці.

 

Один оборот тапіка — це один удар напруги. Він може трошки крутнути, а може крутити й крутити і струм буде йти постійно. Усе залежало від їхнього настрою. А ще від ефективності українських Збройних Сил. Наприклад, наші розбомбили якусь переправу, вони дуже злі залітають в підвал, шукають, до кого можна причепитися, і просто зривають на людині злість.

 

Запитання пригадуються важко. Найчастіше вони заздалегідь знають відповіді, просто дивляться, чи ти вийобуєшся. Якщо нормально відповідаєш, допит просто триває. Якщо вийобуєшся, тебе б?ють. Якщо починаєш ковзати і переходити на інші теми, один може сказати: "Братан, он что-то выделывается, лупани его дубинкой". Лупили по шиї, ногах, спині. А коли наливаються синці, били ПВХ-трубкою по ним. А ти прив?язаний до стільця і, як маленька дитина, яку мама б?є по сраці і тримає за руку, можеш тільки викручуватися і вигинатися.

 

Найтяжчим був найперший допит. Мені здалося, саме тоді найдовше били струмом. Або просто оскільки це був перший раз, я був під враженням. Скільки триває допит, не знаю. Здавалося, десь 20-30 хвилин. Але знайомий, який сидів в іншій камері, казав, що часом мене не було по шість годин. Час якось розтягується ніби. Плюс періодично я відключався і вони приводили мене до тями лящами і нашатирем.

 

Більшу частину часу, коли тебе не годують, ти не можеш заснути. Крутишся, будь-який сон — про їжу. Просто уві сні знаходиш булку і їси її, прокидаєшся і хочеш їсти. А коли тебе побили струмом, потім така втома, ніби кілька діб не спав. Тому коли мене повертали в камеру, я засинав у будь-якій позі. Пофіг, що сиро і холодно.

 

Десь половину мого терміну допити були постійними. А потім на мене забили і я приблизно тридцять днів просто сидів в камері уже без тортур. Крім того, перша ротація, яка мною займалася, виїхала. Я так розумію, в них було багато випадків, коли вони починали чимось займатися, не могли розкрутити і забивали на тебе. Лиш інколи мене могли забути погодувати або пару разів стукнути в коридорі.

 

Одного разу вони прийшли в камеру і сказали: "На вихід!" Мене повели в іншу кімнату. Там були речі, які дістали під час обшуку на квартирі. Прапори з Іловайська, портрети Бандери і Шухевича, які мене попросила заховати знайома. У кімнаті були їхні журналісти, один з камерою стояв, інший ставив запитання. Бере портрет Бандери і питає, чи це герой України, чи ні. Я відповів, що не розбираюся в історії.

 

 Далі вона запитала чи знаю я, що Бандера співпрацював з німцями. Я запитав, як він міг співпрацювати, якщо сидів в їхньому концтаборі? Вони сказали, що знають це точно. Я огризнувся: а що ви тоді скажете про пакт Молотова-Рібентропа? І тут помічаю, як з-за камери оператора виглядає феесбешник і погрожує мені кулаком.

 

Віковий діапазон людей, які мене допитували і утримували — від 25 років до 50. Молоді слухали на телефоні якийсь драм-енд-бейс про ЧВК "Вагнер". Старші — "ДДТ" "Осінь", "Арію" "Штиль", Metallica, RHCP і якийсь рок 1990-х. Запам'яталася група "Кіно". Один чувак мені казав: "Ця пісня присвячується тобі", — і вмикає "Групу крові".

 

Від віку залежали і їхні погляди. Дехто насправді розуміється в історії і може нормально спілкуватися. В інших — суміш релігійних свят, Сталіна, комунізму і царської Росії. Якщо це дорослий чоловік, він суто більшовик в душі. А молодші просто казали: "Вы разбудили медведя, вот мы и пришли". Жінок серед них не було.

Останній, який мене випускав, поспілкувався зі мною адекватно. У кінці каже: і наші, і ваші бомблять по цивільних. У приклад навів те, що українці поцілили в апеляційний суд в Херсоні і там загинули люди. Не знаю, це правда, чи ні. Я не став йому згадувати про Бучу, Маріуполь. Бо це мав бути день, коли мене випустили.

 

Новини ззовні я отримував, коли до мене підсаджували нову людину. Бувало, коли поруч не було охорони, новини розповідав чоловік, що наливав окріп. Одного разу він каже: хороші новини, Харківську область звільнили. Для мене це не були хороші новини, бо де Херсон, а де Харківська область?

 

Інколи самі росіяни заходили і розповідали типу, що взяли Запоріжжя, що йдуть на Миколаїв, що буде референдум. Я розумів, що це неможливо — якщо вони в перші дні не змогли цього зробити, то далі тим паче. Були, звісно, люди, які вірили, але швидко починали сумніватися. Попадалися й такі, що казали у вересні, що українці вже Берислав взяли і рубляться за дамбу, що наші вертольоти над Херсоном літають і знищили в області все російске ППО.

 

Я чув прильоти по місту. Росіяни забігали до нас ховатися у підвал. Між собою говорили, що українці розбомбили переправу, ще щось. Я все чекав, коли по нам теж хтось ракету запустить. Здавалося, ми в підвалі в безпеці, але нагорі жили росіяни.

 

В останні дні моєї відсидки зайшла третя ротація росіян. Вони особливо нічого про мене не знали. Можливо, тому що між ротаціями у них немає нормальної комунікації. Або їм було байдуже. Попередні чуваки забрали в мене айфони, ейрподси, винесли з хати при обшуках все, що можна, і поїхали собі додому в Рязань. А для новеньких я був просто висяком. Справу вони так склеїти і не змогли, тому що не спіймали всіх.

 

Спершу до мене в камеру зайшов чувак і наказав писати біографію. Я написав, як люблю Росію і яка помилка, що я тут опинився. Він підняв мене в кімнату, де були катування, зняв маску. Сказав, що звинуватити мене в чомусь не може, бо доказової бази нема. Далі сказав, що до кінця його ротації у мене є місяць, щоб зробити підробні документи і виїхати.

 

11 жовтня мене випустили. Протягом місяця я никався квартирами. Єдине, що в мене лишилося, — мішок речей з тюрми і ключі від зйомної квартири.

Перші дві доби на волі я не спав. По-перше, у мене була тривожність. Лякали шорохи і шум. Намагався зв?язатися зі своїми, але люди переживали, що за мною слідкують.

 

А по-друге, я постійно їв. Їв, пив, їв, пив. Мені ще в камері попався чоловік, якому передавали рідні передачки. В одній був сирний пряник. Він мене ним пригостив і це було суперсмачно. Коли вийшов, я від?їдався на цих пряниках.

 

А через місяць після мого звільнення зайшли наші. Зараз я шкодую лише про те, що ми недостатньо ефективно діяли на початку. Мені здається, партизанський рух в Херсоні не був аж таким потужним — можна було все місто підірвати, а ми спрацювали лише кілька разів. Так, у нас були якісь маленькі ініціативи, розносили листівки, малювали прапори на стінах. Але це не вбиває ворога.

Тепер я планую воювати по-справжньому, вступити в ЗCУ. Але спершу треба повчитися вбивати росіян ефективніше. Так, ми вбивали їх і раніше, але ж не своїми руками.