Генеральний директор — художній керівник Херсонського академічного музично-драматичного театру ім. Миколи Куліша народний артист України Олександр Книга: «Ми українці. Нас не можна загнати у стійло»

Відбувся 24-й Міжнародний театральний фестиваль «Мельпомена Таврії». Театри з різних міст грали вистави на своїх сценах, але говорили про Херсон, надсилали його жителям слова підтримки, надії на швидке визволення від окупантів. Задум провести саме в такий спосіб цей значимий культурний захід виник у генерального директора — художнього керівника Херсон­ського академічного музично-драматичного театру ім. Миколи Куліша народного артиста України Олександра КНИГИ.

 

Мала змогу зустрітися з паном Олександром, людиною в театральному світі дуже відомою. Він креативний менеджер, що понад три десятиріччя очолює цей творчий колектив і довів, яким потрібним, успішним і крутим може бути сучасний український театр. Очевидно, в мирний час саме про це й була б наша розмова. Але нині війна, Херсон окуповано, а керівник його театру змушений був покинути рідне місто і знайшов прихисток у Львові. І це болить зараз більше, ніж театральні новації.

 

 

— Херсон був і є українським. Він ще 2014 року твердо сказав: «Херсон — це Україна!» І весь розквіт синьо-жовтими барвами. Ми тоді в театрі пошили величезні державні прапори, вийшли на міст, що з’єднує два береги Дніпра, й пов’язали їх на кожному стовпі. Вони тривалий час там висіли, і це видовище вражало. Коли їх вивішували, їхали машини й сигналили нам. Крим відходив від України, військ було багато, а ми тоді проводили свій фестиваль.

І були якісь показові речі. До нас не доїхав один із театрів Львова, казали, мовляв, «у вас там бойові дії, батьки не відпускають молодих акторів». Але приїхали поляки, угорці, португальці. Польський театр тоді привіз нам прапор Євросоюзу, запевняв: «Ми з вами». І це був перший прапор Євросоюзу, який з’явився в

Херсоні. Він і досі зберігається в нашому театрі.

Ми як колектив, театр доклали дуже багато зусиль, щоб Херсон був українським. На фестивалях і на День прапора розквітчували місто синьо-жовтими стягами, влаштовували флешмоби. На День вишиванки одягали вишиванки, й люди на вулицях почали це робити. Ми задавали тренди, і це спрацювало.

Тому й не дивно, що цьогоріч херсонці теж уперто виходили із протестами та скандували:

«Херсон — це Україна!» Коли ж стоять озброєні солдати й розумієш, що в них не холості набої, що воєнний стан і в тебе можуть вистрелити будь-якої миті… Але ми виходили. Виходили цілий місяць. Уже коли прийшов кримський СОБР, навчений розганяти мітинги, і почав стріляти дівчатам по ногах, щоб вони кричали, аби була паніка, й кидати світло-шумові гранати зі сльозогінним газом, мітингова хвиля спала. Проте херсонці чинили опір в інший спосіб. Орки були переконані, що їх зустрічатимуть із квітами, що все буде без проблем. А тут люди голодують, у крамницях нічого немає, а до них по гуманітарну допомогу ніхто не йде. Херсонці об’єдналися, одні одним допомагають, діляться останнім. Як писала Леся Українка, у нас є в серці те, що не вмирає. І воно нас тримає.

 

— Це сталося 23 березня. Тоді рашисти не просто прийшли. Це було якесь кіно. Уявіть: три бронетранспортери, десять чорних джипів з буквою «z», із чотири десятки озброєних до зубів чоловіків, оточені будинок, подвір’я, снайпер у сусідів на недобудові, перекрита вулиця… Наче приїхали брати якогось Бен Ладена.Гадаю, хтось навів, адже живу не в Херсоні, а в Олешках, за 17 кілометрів від обласного центру. Я людина активна, депутат обласної ради, відома в місті особистість. Очевидно, хтось підказав, що мене треба нейтралізувати.

 

— Безумовно, саме такою була мета. Але спочатку все допитувалися, чому ми опираємося. Мовляв, ми друзі, брати, прийшли вас визволяти. А я їм спокійно кажу: «Друг чи брат на танку не приїжджає. Це по-перше. По-друге, від кого ви прийшли мене визволяти? Я вільна людина. Я їздив скрізь по світу, на гастролях був у Португалії, Франції, Іспанії. Я нормально жив. Маю будинок, у дітей є якийсь бізнес».

 

 

Двоє стоять переді мною з автоматами. Третій сидить на дивані. Допитує: «Ось ви роздавали гроші на мітингах». У нас люди виходять на мітинги не за гроші, кажу, а тому, що звикли на них виходити. Що не сесія — вони на мітингу. То не згодні з розподілом бюджету, то з подорожчанням проїзду в маршрутках чи ще з чимось. Цього рашисти не розуміли. Доки одні допитували, в будинку тривав обшук. Певно, шукали гроші, що на мітингах нібито виплачував.

 

— У тещі з гаманцявитягнули 800 гривень. Синових 15 тисяч гривень, що збирав на новий телефон, забрали. Пляшку горілки прихопили. А ще книжку «Позивний «Бандерас».

 

— У мене в кабінеті велика бібліотека. Один з орків довго її розглядав, нарешті витягнув «Позивного…» Кажу: «То український детектив». — «Бєлая гвардія» у вас єсть?» — «Може, й є, — кажу, — книжок багато». Потім й у СІЗО мене запитували, чи ставив «Бєлую гвардію». Чому вони зациклилися на ній, не міг збагнути. Уже після затримання з’ясував: у них перед війною пропагандистський фільм вийшов з такою назвою. Головний його герой — націоналіст Симон Петлюра, від нього, мовляв, й почався український «нацизм».

 

 

— Завезли в Херсон. Шапку на голову. Руки за спину, повитягали пояс і шнурівки. Для мене це знову було як якесь кіно. Ми цю ситуацію програвали багато разів у виставах. А тут сам опинився в ній. У камері жодних меблів, лише стіни та підлога. Сідаю, чекаю, що буде далі. Відчиняється віконечко в дверях. Заглядає чоловік у балаклаві, але по очах видно, що бурят. «Кто такой?» — запитує. «Директор театру» — відповідаю. «О, такой екзємпляр нам папался. Будєш харашо сєбя вєсті, будєм карміть», — каже. Гадаю: ці мене полякають, а потім прийдуть інші, будуть говорити. Так і було. Забрали на допит. Якимось квачем узяли аналіз, казали, що на наркотики, відкатали пальці, сфотографували з усіх боків, як злочинця якогось. І знову почалася розмова про мітинги. Роздавав гроші — не роздавав. Про театр. Кажу, до нас і російські театри на фестиваль приїжджали, ми їх приймали. Тепер же ось ваші танки на наших вулицях…

 

Ми не розуміли одне одного. Я за ці місяці війни переконався в цьому навіть на своїх родичах. У мене своя інформаційна вій­на із сестрою, що живе у санкт-петербурзі, та двоюрідним братом, що в магадані. Переконую їх, посилаю відео розбитих будинків, фотографії вбитих російських хлопців. Дивіться, гинуть наші, але ж гинуть і ваші. Вони ж твердять: це вистава. Це все телевізор. Ти їх переконуєш, переконуєш, а вони знову своє: ви не тих друзів обрали, а вам ленін заважає.

 

Я зрозумів для себе, що за 30 років Незалежності ми ментально настільки відірвалися від них, що між нами прірва. Перед нами відкрився світ, ми українці, нас не можна змусити. Не влаштовує один президент, оберемо іншого. Можливо, не найкращого, але це буде наш вибір. Ми так звикли. І нас не можна загнати в стійло. А тут прийшли «браття» й намагаються це зробити.

 

 

— Мабуть, спрацював величезний резонанс, спричинений моїм арештом. Зокрема в соцмережах. Я очолюю Євразійську театральну асоціацію, до якої входить 26 країн, а наша штаб-квартира розташована у Стамбулі. Секретарка асоціації зателефонувала одразу міністрові культури Туреччини, той — президентові Ердогану. Захвилювалася театральна громадськість. І вже ввечері феесбівник, який допитував мене, сказав: «У вас так многа друзєй…» І запитав, чи маю де в Херсоні переночувати. Кажу, що заночую в театрі.

 

І знову камера. Сиджу й гадаю: що б це означало? Уже темніло. Виводять на вулицю. Потримали трохи — й у камеру. Ще раз виводять. Віддають сумку (вранці сказали дружині, щоб поклала якісь речі, бо забирають на кілька днів), портфель з ноутбуком, планшетом і телефоном, повертають документи. Із телефона видалили світлини мого перебування у військкоматі. Запитували, що я там робив. Чесно відповів: хотів записатися в тероборону. «І што?» — «Не взяли, бо старий».

 

Шапку на голову надягнули, посадили в машину та повезли мене кудись. Коли зупинилися, сказали порахувати до десяти й лише тоді скинути шапку. З’ясувалося, що я дуже далеко від театру, біля палацу текстильників. Може, вони гадали, що це й є театр. Залишилося сорок хвилин до комендантської години, я посеред дороги. Шнурків немає, пояса — теж, штани спадають, у руках сумки. Тоді почалася паніка: куди йти, де заховатися? І тут згадав, що в цьому районі живуть мої друзі. Не знав напевне, де, та за сорок хвилин їх знайшов-таки. Першим ділом зателефонував дружині, що мене відпустили.

 

— Безперечно. Вони створили мені чат у телеграмі. Не видаляю його, щоб компетентні органи потім подивилися. 25 лунає дзвінок. Я вирішив не брати слухавки. 26 знову телефонують. А це була субота. Кажу: «У мене сьогодні день народження. (Олександрові Книзі виповнилось 63 роки. — Г.С.) Буду в Херсоні в понеділок». У понеділок — чергова розмова ні про що, але вже з’являється конкретна пропозиція: ви депутат, беріть владу у власні руки, ми ж прапорів ваших не чіпаємо.

 

Опісля телефонує керівництво області: «Олександре, виїжджай, вони від тебе не відчепляться, змушуватимуть підкоритися. Поліціянти вивозять свої родини, приєднуйся до їхньої колони. Вони знають об’їзні дороги». У чому були, сідаємо в машину: я, дружина й донька. Дружина за кермом. Тридцять кілометрів від Херсона до Снігурівки їхали сім з половиною годин: дев’ять блокпостів, степами, полями. Видихнули на першому українському блокпості. Добралися до Миколаєва, відтак — до Одеси. Там провели кілька днів, у крамниці зайшли, продукти побачили вперше за 40 днів. Така була дивина. Наша дитина ходила, як у музеї, дивилася на повні полиці. Потім друзі запропонували житло у Львові, й ми перебралися туди.

 

— Він щорічний, був запланований у нас раніше. За 24-річну історію жодного разу не скасовували його й не переносили на інші дати.

 

— Ні. Ми запропонували просто інший формат: прийматимемо тільки ті вистави, які можна грати на вулиці. За час пандемії херсонці дуже знудьгувалися за театром, тож лише за один день розкупили всі квитки на фестивальні вистави. Їх грали в театральному дворику й у лісовому театрі. Є в нас така фішка: ціле літо граємо вистави в лісі.

 

Я справді така людина, що не можу сидіти без діла. Вирішив, що, попри війну та окупацію Херсона, фестиваль має відбутися й цьогоріч. Вигадали таку форму: театри-учасники гратимуть вистави на своїх сценах, але йтиметься про Херсон, Україну, що бореться, посилатимуть херсонцям позитивні меседжі. Людям там скрутно, вони без зв’язку. Їм затримують зарплатню, порожні полиці у крамницях. Орки їх тим часом підштовхують: вас кинули, йдіть працюйте, отримуйте своїх 30 срібняків. Ми вирішили, що цьогорічна «Мельпомена» — це голос Херсонщини.

 

І в мене справді багато друзів у всьому світі серед театралів, але навіть я не думав, що їх аж настільки багато. Понад 60 театрів із 34 міст з 11 країн брали участь у фестивалі й казали про «Мельпомену Таврії», Херсон та Україну. Уся театральна спільнота підтримує нині Україну. І це дуже потрібно. Ми підняли таку інформаційну хвилю, що й орки нас чули, намагалися зламати сайти театру та фестивалю. Ми змушені були щодня змінювати паролі.

 

Такий вдалий хід вигадали, що і війну обійшли, і фестиваль провели, і стільки друзів надбали, і про Херсон та Україну так гучно заявили.

— Ми дуже хотіли зберегти наш фестиваль. Адже наступного року в «Мельпомени Таврії» ювілей — 25 років. Дуже сподіваюся, що відсвяткуємо його в Херсоні, в рідному театрі й запросимо на нього всіх своїх друзів.

.

Олександр КНИГА.Народився 26 березня 1959 року в с. Покровка Миколаївської області. Закінчив Херсон­ське культосвітнє училище (1981) і Київський інститут культури (1987). Із 1989 року — генеральний директор — художній керівник Херсонського музично-драматичного театру ім. Миколи Куліша. Започаткував 1999 року проведення в Херсо­ні театрального фестивалю «Мельпомена Таврії», який 2003-го отримав статус між­народного.

Заслужений діяч мистецтв України. Народний артист України. Почесний громадянин м. Херсона.

.