Євгенія Григораш разом з чоловіком та п`ятьма дітьми живе у звільненій Трудолюбівці на Херсонщині. Їхня оселя повністю вигоріла після влучання російського снаряда. Тож нині родина вимушена жити у модульному будинку. Але покидати своє рідне селище не хочуть, тож відбудовують частково вцілілу літню кухню.
Про те, як ховалися від обстрілів у льосі, виїжджали за сім хвилин і як нині починають усе з нуля — жінка розповіла Суспільному.
 
"Ми майже місяць були в окупації. Здавалося, вічність якась. Але була віра в те, що нас звільнять, і все одно настільки хотілося, щоб це швидше було, щоб діти хоча б не боялися. Пересуватися там якось по вулиці дуже страшно було. Як ти можеш вийти на вулицю, якщо ти не знаєш, що зараз буде з тобою в цю мить? У нас на той час донці було 16 років. Вона взагалі сиділа у хаті, ми її нікуди не випускали", — говорить Євгенія.
 
 
За її словами, російські війська обстрілювали селище з "Градів". Діти навіть не могли погуляти на подвір`ї, ховалися у льох, ледь не з першої сходинки одразу застрибували в нього.
 
"З дітьми особливо – це дуже страшно. Заради дітей виїжджали, кидали все. За сім хвилин зібралися і поїхали. Все, що у руки взяли – це тільки дитячі речі та документи. Не було бензину, машина наша залишилася. З іншими людьми ми сіли у машину, багато людей виїжджали, майже все село... Потім якраз в наш гараж влучило", — розповіла жінка.
 
Родина прожила дев`ять місяців у Кривому Розі, а коли бойові дії у Трудолюбівці закінилися — повернулися додому. Тільки, зазначила Євгенія, повертатися не було куди.
"Село порожнє, у бур’янах. Таке враження, що навіть і вовки не жили, не було нікого, крім птахів, що кричать у лісі. Ні котів, ні собак... Наш будинок зруйнували", — додала вона.
Євгенія з чоловіком та дітьми оселилися у двох модульних будиночках, які надали волонтери. Поки тепло — житимуть в них. Потроху почали відбудовуватися.
 
.
 
"У мене був садок, росли троянди. Але з троянд залишилося там декілька кущів. Усе починаємо з нуля. Стараємося, щось робимо. Треба, щоб свій дах над головою був. Та й покинути не можеш, бо це твій будинок, твій двір, твоє життя. 23 роки прожили в цьому дворі, в цьому будинку... Вирішили трошки відбудуватися, наскільки сил вистачить своїх і змоги. Аби війна закінчилася, а то все відбудується і зробиться", — сказала жінка.