"Телеграф" записав історію Оксани Міненко прямо у Херсоні, під гучні вибухи за вікном
Оксана Міненко — вдова лейтенанта Національної гвардії України Олексія Хвостика. Він загинув ще 24 лютого під час оборони Антонівського мосту у Херсоні. Після смерті Олексія дружина пережила неймовірно важкі тортури з боку росіян, які вважали, що знущатись з жінки військового — це "честь". Слухаючи її історію, інколи думаєшь, що це сценарій якогось дуже страшного фільму, але, на жаль, це все жахи, які Оксана пережила насправді.
 
"Телеграф" записав історію жінки прямо в Херсоні. Під час нашого інтерв’ю за вікнами періодично лунають гучні вибухи. Але Оксана не хоче виїжджати, бо каже, що в неї ще багато роботи. Жінка, попри всі жахіття, зараз займається допомогою цивільним і військовим. Вона погодилась назвати своє ім’я та показати обличчя. Отримавши згоду постраждалої, ми маємо змогу показати її відкрито (щоб переглянути відео, доскрольте до кінця матеріалу).
 
 
"На Антонівському мосту був жах"
- 24 лютого мій чоловік зателефонував і сказав, що мені треба зібрати всі його ордени та медалі, військову форму та винести це з квартири. Пізніше він подзвонив і сказав, що вони з побратимами вже ведуть бій. Я йому кажу на це: коханий, ти мій герой, але пам’ятай про дорогу в один кінець.
 
На той момент я навіть не підозрювала, що він на Антонівському мосту. Чоловік мені казав, що відходить в Миколаїв. Але я навіть не думала, що ворог може зайти так далеко. Який Миколаїв? Я йому встигла сказати, що дуже його кохаю.
 
За словами жінки, це була її остання розмова з чоловіком. Говорячи це, Оксана плаче.
- Того ж таки 24 лютого ввечері я вийшла на вулицю і побачила багато вертольотів, які летіли в напрямку Антонівського мосту. Ми з сусідами ще обговорювали, що через них зовсім не видно неба. Але я тоді ще не знала, що мій Альоша там, на мосту.
 
.
 
Набирала його, а він не брав слухавку. Тоді я почала пошуки. Дзвонила всім гвардійцям, тому що звикла, що чоловік завжди або дзвонив, або передзвонював. Але син тоді мене заспокоював: "Мамо, ти нічого поганого не думай, наш батько викрутиться. Він з 2015 року в АТО був, він швидкий, можливо, не може зараз говорити". Але я все одно продовжила його шукати.
 
Мені казали, що, можливо, він переодягнувся у цивільне і поїхав. Але мій Альоша не міг кинути своїх соколиків. Він з ними їв з однієї тарілки, вони спали в одному бліндажі, вони були йому, як перша родина. А друга родина — це ми з дітьми.
 
Оксана каже, що вона вирішила піти шукати чоловіка на Антонівський міст, попри те, що там вже було небезпечно і постійно лунали вибухи.
- Десь о другій ночі 25 лютого я була на мосту. Там був жах. Розірвані тіла, кінцівки, ноги, кишки, це було справжнє пекло. Було темно, незрозуміло, хто де. І в цей момент мені зателефонували: не хвилюйся, Олексій поїхав.
 
 
Я була така щаслива! А в голові все одно думка: як же це він не подзвонив мені.
Але для мене було головне, що він цілий, тому що я бачила, що було на мосту і це було страшно.
 
Десь вже зранку мені подзвонили знову і сказали, що все-таки Альоші немає ніде, і вже повернулись ті люди, які були на мосту, а його одного не було. Я просила, щоб мене знову відвезли на міст. Не розуміла на той момент, як його могли залишити там.
 
Врешті-решт, як ми потім дізнались, його забрали артилеристи та відвезли в лікарню. Бо ми своїх не кидаємо.
Я зателефонувала командиру, щоб він сказав, де саме БТР Олексія, думала, можливо, мій чоловік стрибнув з мосту. Може він заховався. Ми ходили й шукали. Але артилеристи сказали, що зібрали тоді всі тіла наших військових. Та я все одно не вірила. Попри обстріли, я хотіла йти шукати його під міст. Але ми нікого там не знайшли та продовжувати не мали змоги — вже йшли танки, летіли снаряди.
 
 
Коли ми з рідними їхали назад, мені зателефонували та сказали, що його тіло ідентифікували. "Ваш чоловік загинув". Отак мені сказали, й все для мене зупинилось. Ми ще 23 лютого так багато планували…
 
Потім я побачила його тіло. В нього не було правої частини голови й частини тіла, до тулуба. Після того мене, як ляльку, водили на впізнання, на всі ці процедури.
27 лютого ми мали його хоронити. Але 26 числа рашисти вночі вже заходили на територію Херсону. А з 27 лютого ми фактично були в окупації. Тому Олексія я похоронити не змогла.
 
"Мені дали годину, аби поховати чоловіка"
Як каже Оксана, всі херсонці вже сиділи по домах і нікуди не виходили, не розуміючи, що робити. Навіть не знали, як вийти в аптеку, щоб тебе не вбили. Одну жінку так в черзі й розстріляли в ті дні.
- Мені пропонували хоронити чоловіка в братській могилі, але я хотіла зробити це на Алеї слави. Та цвинтар був закритий, там не дозволялось бути. Мені довелось його зібрані частини зшити, заховати в мішок і переховувати в морзі в морозильній камері. Нам довелось чекати моменту, коли його можна буде поховати.
 

 
Врешті подзвонила якась жінка і сказала, що в мене є година, аби це все зробити. "Якщо ви не встигнете, то будуть негативні наслідки", — так вона мені сказала. Але мені було байдуже на ці наслідки. Ми так швидко все почали робити, я була впевнена, що все встигаю. Я звернулась до ритуальних послуг, щоб вони відкрили нам залу для прощання, щоб Олексія відспівали. Але жінка-працівниця мені відмовила. Я готова була стати на коліна, казала, що мій чоловік герой. Але вона сказала, що це для мене він герой, не для неї. Сказала мені відспівати його на вулиці. Але ж він не собака! Та я нічого їй пояснити не змогла…
 
Поки я вмовляла цю жінку, мій час спливав. Ми його врешті-решт відспівали, якраз пройшла година, яку мені надали. Я вже відчувала, що щось буде, тому хотіла відпустити всіх, хто був зі мною. Але його побратими залишились, капелан також.
Ми відспівали чоловіка прямо в холодильнику. Під час похорон неподалік нас летіли снаряди. Тоді капелан сказав: настають такі часи, коли живі будуть заздрити мертвим. Я ці слова потім щодня згадувала.
Повернулась додому після кладовища, а в мого кота стався інсульт. Пішла шукати, хто б міг його врятувати. Ввечері повернулась додому — і до мене вже прийшли росіяни у військовій формі. І сказали: ви ж йшли на наші умови. Я кажу: так. І вони забрали мене на цвинтар.
 
Йшли поруч з автоматами. Навіть не уявляла, що буде. Нікому не сказала, де я. Ми приїхали на цвинтар, вони поставили мене на могилу чоловіка і почали стріляти. Вони робили імітацію мого розстрілу. Я закрила очі й думала: "Альоше, забери мене до себе". Бо нормальна людина не могла все це сприймати. Я не вірила, що це відбувається насправді.
 
 
І от в той момент знову полетіли снаряди. І один з росіян каже: їй вже досить, вона і так наказана. Сказав, що я жінка "нациста". А я відповіла, що мій чоловік герой. І що це їхнім батькам має бути соромно. На що почула, що якщо буду багато балакати, то ляжу рядом з чоловіком. Після цього вони пішли, і я залишилась на кладовищі сама. Додому йшла пішки.
9 березня в мене помер батько. А 13 березня до мене знову приїхали росіяни. Вони, напевно, не зв’язувались між собою, бо ці навіть не знали, що мій чоловік помер. Хоча всі узгодження щодо поховань були через міськраду. Перший заступник нашого мера надавав списки всіх учасників АТО. А я не могла тоді взяти свідоцтво про смерть, у мене був договір з моргу.
 
"Наділи мені на голову мішок, били та виривали нігті"
Оксана каже, що не врахувала одного: один комплект форми чоловіка залишився вдома. Хоча жінці здавалось, що вона винесла з хати геть усе.
 
- Коли був обшук 13 березня, вони знайшли форму і сказали, що я переховую чоловіка. Для мене ці слова були настільки неочікувані, що я навіть не запропонувала їм поїхати на цвинтар подивитись на його могилу. Вони почали питати, де я його переховую. Наділи на голову мішок, зав’язали руки скотчем і посадили в якусь автівку.
 
 
Коли зняли мішок з голови, то я побачила, що знаходжусь в кабінеті. Сказали мені роздягатись до спідньої білизни. В мене є тату, вони хотіли подивитись, чи не патріотичне воно.
 
Потім завели в сусідню кімнату, там сиділи хлопці, наші активісти. Їх питали: "Херсон — це росія?" Вони відповідали, що ні. Їх намагались поставити на коліна, вони відмовлялися. Тоді їм прострелили ноги. Я в той момент знову просила, щоб Олексій забрав мене до себе. "Забери мене до себе, щоб я не могла все це бачити. Люди не можуть таке робити", — отак я казала. Мені було байдуже чи я в нижній білизні, чи ні. Мене неймовірно трусило. Але свідомості не втрачала, і серце не зупинялось, на жаль.
 
 
Вони повернули мене до кабінету. Посадили на стілець, прив’язали руки скотчем. Наділи на голову мішок і били. Не пам’ятаю, на якому моменті мені стало боляче — коли в мене виривали нігті чи коли били. Було так боляче, що, коли на другій руці виривали нігті, я вже не розуміла, що зі мною роблять, що відбувається і чому Альоша мене до себе ще не забрав. Потім вони мені дозволили одягтись, але як в тому стані одягатись… Було холодно, мене трусило, все боліло. Було однаково, куди мене ведуть. Вже все було байдуже.
 
Вони привезли мене додому і викинули біля під’їзду. Чекали, хто з сусідів вийде мені допомогти. Ніхто не вийшов. Всі казали, що боялись чи не бачили. Я навіть не пам’ятаю, як дійшла додому. Через деякий час сусіди кинулись, що я довго не виходжу з квартири. Я до них виходила в масці, бо обличчя було, як відбивна…
 
Потім росіяни приїхали до мене 23 березня. Але вже не забирали. Я їм пропонувала поїхати подивитись на могилу чоловіка. Але вони все одно мене били. Я після цього попросила знайомих допомогти зробити свідоцтво про смерть, тому що просто вже не витримаю.
 
 
30 березня мені допомогли зробити свідоцтво, тому в мене була надія, що вони більше приходити не будуть. В мене мізки вже не встигали переварювати цей абсурд.
Але вони приїхали знову. Між 6 і 12 квітня. Свідоцтво про смерть теж не допомогло.
Мене багато хто запитував, чому вони це робили? Звідки я знаю. Якось запитала одного з них, чи мають вони щось до мене, чи образила я їхню родину, дітей: чому ви до мене їздите? Один раз би приїхали, вбили — та й усе. А так кожного разу це психологічно було важко.
 
Вони нічого не відповіли, просто сказали, що знущатись з жінки "нациста" — це для них честь. Тепер я не сплю з 2 до 6 ранку, бо вони до мене тоді й приїжджали. Навіть зараз, після деокупації. О 2 години кожної ночі я просинаюсь від шурхоту і думаю: а раптом знову вони? Влітку, коли було жарко, в мене дуже боліла голова після їхніх побоїв.
В цей момент Оксана показує фотографію свого чоловіка. Вона взагалі постійно про нього згадує у розмові, і постійно її слова — зі сльозами в очах.
 
Посічене обличчя і кроваві шви на очах
- Я звернулась до лікарів, хоча тоді вже багато хто виїхав, бо на них був тиск зі сторони рф, щоб вони з ними співпрацювали. Але мені допомогли знайти лікаря. Я так переживала, щоб не залишитись потворною. Ми ж, дівчата, хочемо бути гарними.
 

 
Мені сказали, що потрібна операція. Що в мене були відбиті м’язи обличчя, зібрався гній, який почав виходити назовні через око. Дуже постраждала ліва сторона. Хоча били вони з усіх боків.
Лікар сказав, що зробить операцію і все буде добре, я буду чарівною леді. Мені треба було погоджуватись, бо було вже жарко, ліків в нас не було. Ці дії потрібно було узгоджувати з сальдо, нашим "великим" колаборантом. Операцію мені зробили таємно, щоб мало хто знав і бачив.
 
Були складнощі, наркоз не дійшов, почалась кровотеча, але лікар відволікав мене.
Коли все закінчилось, треба було вийти так, щоб мене ніхто не бачив. Лікар також сказав мені не дивитись на себе в дзеркало. Але я не послухала і, коли глянула на себе, подумала, що моє життя припинилось назавжди.
 
Лікар змушував мене виходити та спілкуватись з людьми. Мене називали "леді Франкенштейн". Запитували, навіщо я виходжу на вулицю та лякаю людей.
Дехто мене бачив і плакав. Від мене шарахались, тому що шви було видно навіть під окулярами.
Оксана показує свої фотографії того періоду, на яких видно посічене обличчя і кроваві шви на очах.
 
- Але я дуже вдячна лікарю, що вивів мене з того стану.
"Якщо ви з нами не співпрацюєте, то руки вам не потрібні"
- Потім росіяни приходили до мене знову, але вже не через Олексія, — продовжує Оксана. — Вони приходили до мене як до бухгалтера, їм потрібні були фахівці, які б могли на них працювати.
 
"Якщо ви з нами не співпрацюєте, то руки вам не потрібні", — так вони казали, й опускали мої руки в киплячу воду. Праву руку я встигла висунути, а ліву ні. На правиці залишився шрам. На лівій — теж, по всій довжині, а також є підвищена чутливість шкіри. Коли було тепло, то все пекло.
 
Потім вони приїжджали шукати продукти. Забирали в мене все.
Через якийсь час мене знову здали. Мої сусіди. Мовляв, я жінка атовця і чому росіяни до мене не застосовують жодних методів… Потім сусіди просили пробачення. У вересні росіяни приходили, хтось наслав з клієнтів, і знову мене били. Так дали мені, що я аж відлетіла до кімнати. Зараз ці люди, які на мене заявляли, виїхали — хто в росію, хто на лівий берег. Немає змоги на них заявити правоохоронцям.
 
Але було стільки хороших людей, які мені допомагали, що я руки не опускаю. Знаю, що ті люди, які на лівому березі і які підставляли мене, своє вже отримали.
Я зараз допомагаю нашим артилеристам. Збираю кошти на генератори та старлінк для них. Це хлопці, які не кидають своїх і зібрали всіх 138 воїнів ЗСУ і мого Олексія. Завдяки їм я змогла відстояти честь свого чоловіка.