Після 24 лютого життя багатьох українців зазнало змін. Декому довелося залишити свою домівку, аби врятуватися від війни. Сергій – хлопець, який зміг виїхати з окупованої Каховки. Однак він і досі пам'ятає всі жахи життя під контролем росіян.
До повномасштабного вторгнення Сергій жив у Каховці. Хлопець не хотів залишати рідне місто і його лякала сама дорога. Однак життя в окупації він теж не розглядав. Свою історію Сергій розповів 24 каналу в межах проекту «Свої».
 
Нещодавно хлопець закінчив університет і працював викладачем. Він навчав дітей програмуванню. Наш герой зі щирим захопленням розповідає про своє покликання. Він вірить, що незабаром повернеться додому.
«У мене все життя було бажання викладати дітям. Мені дуже це подобалося. Це були діти, заради яких я був готовий їхати в інше місто, аби провести урок. І це той шматочок, який війна у мене забрала. Зараз мені цього дуже бракує», – розповів Сергій.
 
 

«Це нагадувало початок пандемії»: про перший день вторгненняЯк розпочався ваш день 24 лютого?

Війну я зустрів вдома, у своїй квартирі. Я зранку перевірив новини і подумав, що це жарт, не вірив спершу. Десь о 9-10 ранку почали писати, що росіяни за 10 кілометрів від нас. Коли вони зайшли в Нову Каховку, то Каховку фактично відрізали. Тобто ти типу не в окупації, але в блокаді – ні туди ні сюди.
 
У перший день у мене було прання. І мені тоді було все одно, що почалася війна. А що робити, сидіти і панікувати? Я тоді зрозумів, що все одно не зможу виїхати. Треба було думати про виїзд ще до 24 лютого.
 
Це нагадувало мені початок пандемії. Потрібно було піти скупитися, бо ніхто не знав, що буде далі. Ми розраховували на те, що треба буде сидіти вдома дуже-дуже довго. Так подумало все місто, тому розкупили все, що було, і стався дефіцит, були пусті полиці.
 
.
 
Чомусь всі відразу розкупили борошно. Воно зникло найпершим. Люди стояли у величезних чергах за ним. Навіть я там стояв. Я знав, що в мене знайомі хотіли спекти булочки для місцевих волонтерів, які планували займатися правопорядком. Бо з самого ранку у місті зникли всі поліцейські та військовослужбовці. Тому місцеві вирішили взяти владу у свої руки, їх називати теробороною, хоч у них і не було зброї.
 
Тому я хотів взяти те борошно, щоб потім з нього щось спекли. Багато продуктів відразу стали дефіцитом, а раніше ми навіть на них могли не звертати увагу, бо вони завжди були на полицях магазинів. Тому мені це нагадало початок 90-х. Коли багато чого немає, зв'язку немає, інтернету теж. Наче в якийсь Радянський Союз тебе відправили. Було місто, де було все, і тут різко це все закінчилося.
 
Ми чули вибухи. Моє місто десь за 12 кілометрів від ГЕС, а в тому районі були різні бої. Тоді не було нормальної інформації, був хаос. Ми зрозуміли, що як таких місцевих ЗМІ у нас майже не існувало. Тоді з'явилася велика кількість телеграм-каналів і там писали про те, що ГЕС то забрали, то відбили. У самій Каховці майже не було вибухів. Напочатку вторгнення окупанти знищили лише один сарай у нашому місті, і то я навіть знаю де це. Я не знаю чи то була випадковість, чи цілеспрямовано.
 
 
Також люди не довіряли місцевій владі. У нас за декілька місяців до війни вирубали певну ділянку лісу. Тоді ж сказали, що це було необхідно. І от коли росіяни заїхали в місто, то вони запитали, де недавно вирубували дерева в лісі. Певний час там стояла їхня артилерія. Але це було лише декілька тижнів, бо схоже, що вони отримали кілька прильотів від ЗСУ. По периметру лісу росіяни все замінували. Тому ніхто не знав, чи ховали вони щось там. Знаю, що якась людина вигулювала там собаку і підірвалася на одній з мін.
 

«Були випадки, коли люди зникали»: про життя в окупації

Як довго ви жили в окупації?
Я прожив в окупації три місяці. У мене було відчуття, наче я перебуваю в клітці. Місто було фактично заблокованим. Якщо хочеш кудись виїхати, то скрізь були блокпости. Звичайно були випадки, коли люди зникали. Могли десь в темряві їх викрасти та вивести.
 
Їх викрадали через їхню позицію?
Так. Я ще пригадав, що у перші дні ми виходили на мітинги. На них була присутня місцева влада. Там виступила одна бабуся, вона поетеса. На одному з цих мітингів вона зачитала свій вірш про окупантів. Там навіть не було жодного образливого слова. У цей же вечір росіяни прийшли до неї додому. Добре, що її там не було. На подвір'ї її будинку встановлені камери. Тому дуже цікаво, як же окупанти дізналися, де живе якась там бабуся? Тому була велика недовіра до місцевої влади, всі думали, що вони передають багато інформації.
 
 
Окупанти в першу чергу шукали поліцейських, військових, тих, хто був в АТО. У моєму дворі жили два моїх друга з дитинства, які пройшли через війну. Постійно за них переживав, намагався допомогти. І от історія: я доходив до будинку, коли мені зателефонував один з цих знайомих. Він побачив мене з балкону. Запитав відразу, чи не бачив я «гостей». Я спершу навіть не зрозумів, про що він. Виявилося, що його мати бачила машину з буквою Z, спереду там сидів чоловік з папірцем. Тоді їй здалося, що вони когось вишукують, і в тому списку вказані всі дані тих, хто їм був потрібен. У цей день вона відправила свого сина десь за місто. А наступного дня до неї прийшли з обшуками. Вони перерили в її квартирі все, шукали сина.
 
Я чув неодноразово, як місцеві шукали своїх рідних. Так, люди зникають. У мене самого було дивне відчуття, я розумів, що мене також можуть викрасти. Тому коли я бачив росіян, то обходив їх. Я ходив різними вуличками про які вони не знали.
 
Яким було ваше життя в окупації?
Мені хотілося чимось займатися в окупації. Робота в мене була, але вона забирала не так багато часу. Я хотів займатися якимось волонтерством. Я знав, що поруч зі мною живе самотня бабуся і я привозив їй продукти. Також шукав медикаменти для інших людей похилого віку. Дістати ліки було доволі складно. Постачання не було, а ліків з кожним днем ставало все менше.
 

 
Ти міг стояти в черзі декілька годин, аби потім почути, що ліків, які тобі треба – немає. Ти йдеш в іншу аптеку, там може бути те саме. Потім на аптеках почали писати оголошення про те, яких саме ліків не було. Від нестачі ліків стан людей погіршувався, це правда. Деколи в це важко було вірити, що таке можливе у XXI столітті.
 
В якийсь момент я навіть вирішив піти в фітнес-клуб. Люди намагалися якось виживати і зберігали свій бізнес. Доволі цікавий момент, коли майже не було інтернету, то зріс попит на диски, DVD-плеєри. Тобто повернення у якісь 90-ті. У мене був знайомий, який так заробляв гроші – він завантажував на флешки та диски фільми. Люди масово почали скуповувати різні дивні речі, які раніше нікому не були потрібні. Я наче в СРСР побував.
 

«Все більше історій про те, що росіяни в Каховці виселяють місцевих»

Росіяни масово депортують українців з окупованих територій. Можливо, вам відомо щось про це?
З геріатричного пансіонату депортували людей з інвалідністю, які там проживали. У мене там була подруга, вона розповідала, що звідти вивозять людей. Я давно не маю з нею зв'язку. Не знаю, як вона та де зараз.
 
 
Коли я виїжджав, залишив свою квартиру сусідам, які вивезли з Маріуполя своїх рідних. Цим людям треба було десь жити. У мене ще були коти, то я залишив їх на них. Декілька днів тому їх депортували в Краснодарський край. Я сумніваюся, що це було добровільно. Скоріш за все, це був психологічний тиск. Тому що в них залишилися рідні в Маріуполі, їм могли багато чим погрожувати. Вони чекають, поки їх там кудись поселять.
Люди, яких вивезли насильно, не можуть потім самостійно покинути кордон. Їх можуть просто не випустити.
 
Вам відомо, що зараз з вашим житлом?
Тепер за квартирою слідкує інша сусідка. Мій будинок розташований між школою та елеватором. І там, і там живуть росіяни. Тому мені відомо, що вони також заселяються і в мій будинок.
Вони це робили давно, ще коли я жив там. Вони зайняли круглий будинок, він єдиний в Каховці і розташований на виїзді з міста. Це найближчий будинок до Нової Каховки.
Певний час росіян в місті майже не було. Основний їхній штаб базувався у Новій Каховці. Вони повиселяли звідти частину людей. Це було зручно їм у плані добирання. Але останнім часом все більше історій про те, що вони виселяють місцевих. До прикладу, є одна вулиця, найближче розташована до берега, то звідти всіх людей вивезли.
 
У Каховці було багато окупантів?
Тоді, як я був, то небагато. Переважно вони оберігали колаборантів, які працювали на них.
 
 

«Люди, відірвані від реальності»: про військових з Росії

У місті було багато колаборантів?
Ні. Всіх алкашів зібрали. Не було такого тотальної співпраці з ворогом. Не було таких зовсім проросійських людей, це були більше прорадянські люди, які хотіли повернути Лєніна. Вони хотіли повернути цю всю радянську спадщину, яку ще не знищили в місті. Колаборантами стали ті, хто постійно кричав, як же добре жилося при Союзі.
 
Був ще також готель, куди заселили росіян. Вони себе там так безкарно відчували. От вони ходили в цей готель митися, а ночували в іншому приміщенні. І от один із них іде в майці, в трусах, з тазиком із пранням, і в нього ще висить автомат. Оце так він йшов по центру міста.
 
 
У мене був знайомий, який знав когось з окупантів, він їм навіть допомагав колись. Він попросив, щоб я сходив з ним додому. І тут по дорозі він починає вітатися з тою руснею. У мене був тоді шок, я не знав, що робити, думав про те, щоб втекти.
 
Він вирішив мене познайомити з ними і сказав: «Це той, що "Слава Україні" каже». Я був у ступорі.
А та русня мені каже: «Ну норм, він любить свою країну. Ми от кажемо "Слава Росії"». Ті росіяни були дуже дивні, вони майже всі були без зброї, по декому було видно, що вони щось приймають. Вони там ледь не молилися на свого Путіна. Мені ж вони порадили вчити історію. Розумієте, це люди, які відірвані від реальності.
 
Потім мого товариша відправили за самогоном, а мене залишили в заручниках. Я сидів з дядьком Андрєєм, йому десь під 50, він був їхнім командиром. Це була єдина людина зі всіх у військових обладунках: з автоматом, навіть в касці. Він мені щось розказував про свій Урал, як йому добре там, а тут все погане. Я намагався з ними поговорити про те, чого вони взагалі до нас прийшли. Ну він мені розповідав якісь нісенітниці. Мовляв, якби вони не прийшли, то прийшло б НАТО.
 
 
Ми ще говорили про нафту, коли я їм сказав, що в Саудівській Аравії її більше ніж в Росії, то це його влаштовувало, але коли я казав, що у США більше, то в нього починалася істерика. Це було в той період, коли росіяни втекли з Київщини. Він розказував байки про те, що Зеленський нібито підписав якийсь документ про перемир'я, тому Росія зробила «жест доброї волі», а наш президент їх «обманув». І в цей момент він же каже, що в них все вирішують самі росіяни. Ну він же сам собі суперечить. Вони скаржилися на харчування. І цей дядя Андрєй мені ще пропонував роботу у них. Він здивувався, що у мене є робота і мені платять за неї гроші.
 
От ти з ним розмовляєш, і в один момент він може сказати, що ви – «половина г*вна». Тобто ви ще не г*вно, так він називав більшість українців, а половина. Не дуже приємно було спілкуватися. І якби у нього не було автомату, то я б з ним не сидів.
 

«Вони обкрадали банкомати, каси»: про випадки мародерства

Були випадки мародерства в місті?
Постійно. Вони грабували великі підприємства, як от «Чумак». Я чув, що його зараз повністю розграбували. Їх цікавив алкоголь, вони шукали його по магазинах. Спершу вони все купували у місцевих, бо мали гривні.
 

 
А де вони могли взяти гривні?
Я бачив ті гроші, вони були складені, як в банку. Ну тобто копієчка до копієчки, вони були складені в такі пакетики. Тобто вони обікрали якісь банкомати, каси.
 
Також на початку окупації в дефіциті була готівка. У багатьох були гроші на картках. Але їх ти не міг використати, бо не було ні інтернету, ні зв'язку. Одразу з'явилися люди, які за певний відсоток давали тобі готівку. Я вважав це мародерством. Мені пощастило, що я мав велику суму готівкою. Це був важливий ресурс. Я давав її своїм друзям, які не могли особливо кудись вийти, без відсотків.
 
Скоро почав зникати зв'язок, довше за всіх операторів жив lifecell. Відразу з'явився попит на їхні сім-картки. Хтось продавав їх по 3-5 тисяч. Я продав 2 сім-карти по 50 гривень за штуку. Потім я дізнався, що їх перепродали окупантам. Я хотів допомогти людям, а вони таке зробили.
Тоді я знайшов сторінку «Спротив» і скинув туди ці номери. Сподіваюся, що їм це знадобилося. Також я надав їм й номери деяких колаборантів.
 
А яка була ситуація у місті з продуктами?
Перші тижні було дуже важко. І на це також вплинула паніка людей. Річ у тім, що у самій Каховці мало що вироблялося. Ну звісно, якщо не брати до уваги «Чумак». Я вам більше скажу, на цьому підприємстві тривалий час були запаси кетчупу, макаронів та іншої продукції. Багато продукції роздавали. У мене друг раніше там працював, він казав, що запасів «Чумака» могло б вистачити Каховці на декілька років.
Смішна ситуація, що у Каховці, мабуть, були єдині аптеки, де продавали кетчуп. У певний момент, коли зовсім не було медикаментів, треба було щось продавати, тому там на вітринах був кетчуп.
 
Пригадую, як у перші дні одразу розкупили все з АТБ. Потім почали щось постачати, але скрізь були величезні черги. Потім ситуація дещо стабілізувалася, у місті не було проблем з овочами та фруктами. Це все через те, що самі ж жителі Херсонщини продавали свою продукцію. У нашій області багато хто цим займався та займається. В якийсь момент редиска почала коштувати 2 гривні за кілограм, тому що її було дуже багато. Картопля була не дорогою. Все, що вирощувалося в області, було дуже дешевим. А от якщо ти хочеш апельсин, то він коштував десь в 4 рази дорожче, ніж це було до 24 лютого.
 
Також привозили продукти з Криму. Але чесно скажу, якість була жахлива. До прикладу, моя подруга годувала свого кота лише кормом. Він постійно блював через нього. Також було важко знайти для тварин якийсь наповнювач. Навіть якщо воно було, то коштувало скажених грошей.
 
У вас є рідні чи знайомі, які залишилися в Каховці? Що вони розповідають про життя в окупації?
Важко. Всі показники життя, які були до цього, стали набагато гіршими. Там зараз живе багато людей, які не місцеві.
 

«Було моторошно від самого процесу виїзду»: про евакуацію

Коли прийняли рішення виїхати з міста?
Моя мати виїхала задовго до мене. А я не дуже хотів виїжджати. Мені було моторошно від самого процесу виїзду, їхати через лінію бойових дій. У певний момент у моєму будинку стало багато колаборантів. У мене є сусідка знизу. Раніше я багато чим допомагав їй, часто приносив продукти. Потім їй щось намалювали на дверях. І чомусь зі всього будинку вона вирішила, що це я. Можливо, це через те, що я єдиний в чаті ОСББ пишу українською мовою. І це теж вплинуло на моє рішення.
 
Довгий час у місті ловив Wi-Fi у деяких районах. Там збиралося багато людей. Я стежив за деякими журналістами, які радили виїжджати. Я чекав певного моменту, аби їхати не з перевізниками, які беруть великі кошти, а з кимось зі знайомих.
 
Потім деякі мої знайомі теж вирішили виїхати, у них було місце для мене. Я вирішив залишити своїх котів та квартиру на тих сусідів. Зібрав рюкзак, взяв ноутбук. А що мені ще треба для життя? А ще я взяв дві сумки-передачки для знайомих. Про себе я чомусь думав в останній момент.
 
Якою була ця дорога?
Ми поїхали до Василівки і добралися туди десь за 4-5 годин. Проїхали до 20 російських блокпостів. Там вже стояла величезна колона. У Василівці ми були 4 дні. Кожен день ми стояли на одному блокпості. Ми розстеляли скатертини посеред поля, влаштовували собі пікнік. Люди знаходили можливість жити, де б вони не були.
 
Був повний хаос, не було зрозуміло куди їхати. Найдовший блокпост був перед виїздом з Василівки. Там була якась розбомблена шашлична, але з пічкою. І от люди з колони в ній збиралися, діставали їжу, робили чай. Навіть за таких обставин всі шукали можливість зробити людські умови.
 
Виявилося, що це був не останній блокпост. Найбільше мене здивувало, що на узбіччі була розбита машина з трупами. Скільки вона там стояла – невідомо. Росіян це ж взагалі не хвилювало. Спати з цим смородом було просто неможливо, колона мала розділитися на дві частини, щоб по центру була та згоріла машина.
 
У Василівці ми познайомилися з родиною з Маріуполя. У них в черзі померла бабуся. Частина з них повернулася назад. А ще їх «кинув» автобус, який виїхав з Бердянська. То ми їх забрали до себе.
На останньому російському блокпості я побачив єдиного військового, який був у військовій амуніції. І от він мені каже: «Ви ж знаєтє, што вас отправят в тероборону на мясо?»
 
Все ж, вам вдалося вибратися з окупації. Як вам Київ, вже вдалося облаштуватися в столиці?
Я перший час був у Запоріжжі. Потім поїхав до Києва, у мене тут є родичі. Я зразу облаштувався. Найприємнішим було те, коли мені дали поличку. Тут такий контраст, коли в тебе є житло, купа різних речей, а потім все це вміщується в один рюкзак. І от мені дають полицю як раз під розмір рюкзака. Це було так мило. Я почав знову вчилися, дізнався про різні волонтерські організації, продовжую писати тексти.
 
Каховка наразі ще перебуває під російською окупацією. Однак українські військові кілометр за кілометром звільняють наші міста й села й неодмінно звільнять і рідне місто Сергія. І тоді Каховка знову повернеться під український прапор і в цивілізацію, яку забрали окупанти.